У липні 1990 р. Верховною Радою було прийнято декларацію "Про державний суверенітет України", згідно з якою державну владу поділено на законодавчу, виконавчу та судову. Визнання в нашій державі так званої третьої влади на законодавчому рівні й досі не дає спокою багатьом чиновникам, які не сприймають і відверто не хочуть сприймати суди як владу, а суддів - як її носіїв.

        Таке ставлення до правосуддя виникло в можновладців ще з сивої давнини. Найбільш консервативно до судових реформ завжди ставилися представники виконавчих органів. Іще за часів Монтеск'є судова система сприймалась не інакше як паросток виконавчої гілки влади. Історія знає приклади декларування керівниками держави незмінності курсу судових реформ, які згодом не тільки вщухали, а й навіть перетворювалися на контрреформи.

        Історія судових реформ в Україні нерозривно пов'язана з історією реформування судочинства Россії. Не занурюючись дуже далеко в глиб віків, такі події можна побачити в період царювання в Російській імперії Олександра II. При вступі на престол як одне з найперших своїх бажань він всенародно проголосив у Маніфесті від 19 березня 1856 р.: “… да правда и милость царствуютъ въ судахъ”. Це своє бажання Олександр II підтвердив в Указі від 20 листопада 1864 р. Саме цей історичний Указ запровадив нові судові Статути, введення яких у дію пробудило у багатьох юристів бажання побачити на власні очі докорінні зміни в судовому відомстві та нетерпляче очікування останніх. Та не все так сталося, як бажалося. Через деякий час приймаються інші законодавчі акти, якими звужуються компетенція суду та підвідомчість йому справ. Під час царювання Олександра II все позитивне, що було створене реформою, вихолощувалося з метою залишити її лише на папері. 29 січня 1889 р. імператор ліквідував інститут мирових суддів метою замінити їх земськими начальниками, незважаючи навіть на те, що за це проголосувала меншість Державної влади – лише 13 із 39 її членів. Такі дії продовжувались аж до 15 червня 1912 р., коли був прийнятий Закон “О преобразованіи местнаго суда”.

        Прикладні історичні дисципліни (фалеристика та нумізматика – науки про нагрудні знаки, медалі тощо) щедро ілюструють події, що відбуваються в житті суспільства. Серед них багато й таких, на прикладі яких можна дослідити історичні пертворення, що стосуються правосуддя. Загальновідомий вираз про те, що історія повторюється, додає змістовності таким дослідженням з огляду на можливість не тільки ознайомитися з культурою минулого, а й, проводячи історичні паралелі, запобігти повторенню помилок.

        У цій площині дослідження варто навести висловлювання А.Ф. Коні: “ … юрист найдет в истории судебной реформы широкую и блистательную картину коренного изменения форм и условий отправления правосудия, встретится с законодательною работою, которая по своей цельности и значению достойна глубокого изучения».

        Реформою 1864 р. було створено волосні суди, походження яких пов'язане із селянською реформою. Саме тому на знаках волосного судді було вміщено напис “19 февраля 1861 г.”, що, як відомо, є датою прийняття Олександром II Маніфесту про визволення селян. Це ж свідчить і про те, що чиновники ставилися до волосних суддів швидше як до мирових посередників, а не як до незалежних служителів Феміди. У Прибалтиці існував ще й Верхній селянський суд, до складу якого входили голова та запрошувані по черзі як члени голови волосних судів.

        Яскравим прикладом реформування судової системи ХIХ ст. є знаки мирових суддів, на яких вміщено дату проведення судової реформи – “20 ноября 1864” із зображенням уже не губернського герба, як на знаках волосного судді, а герба держави. А на зворотному боці знаку міського судді вже з'являється герб судового відомства – так званий стовп закону. Пізніше через реакційне ставлення чиновників до здійснення правосуддя виник вислів: “У Росії немає закону, є стовп, а на стовпі – корона”.

        Таке ж зображення є й на знаках судових приставів, посаду яких було введено Статутом 1864 р. Вони були виконавчою гілкою судової установи. Цікавим є те, що знаки мирового судді та судового пристава були затверджені Олександром II у ніч під Новий рік – 31 грудня 1865 р.

        Одночасно було створено знак присяжного повіреного (адвоката), який хоча й був посадовим знаком, але носився як при виконанні службових обов'язків, так і на повсякденному одязі і зовні більше подібний на знак про закінчення навчального закладу.

        У 1883 р. був затверджений навіть знак судового розсильного, на якому теж зображався герб судового відомства, а по колу, що створювалось ременем, було вміщено назву цієї посади. На відміну від знаків мирових, міських суддів, мирових посередників та судових приставів, які носилися на шийному ланцюзі, знак судового розсильного кріпився шпилькою.

        Найбільш типовою ознакою судової контрреформи є знак земського начальника, дуже схожий за формою та розміром на знак мирового посередника. На ньому було змінено лише дату на “12 июня 1889 года” та найменування посади.

        Через два роки після судової конрреформи, в 1891 р., було затверджено “Положение об общинном управлении казачьих войск”, згідно з яким до станичного сбору входили й станичні судді. На знаках цих суддів вміщувалися державний герб, найменування посади, дата прийняття зазначеного Положення – “31 июня 1891 г.”, а на зворотному боці – вензель імператора і найменування станиці та війська, до якого вона належала.

        Унікальним було введення в козацьких землях інституту почесних суддів. Незвичайність такої посади полягала в тому, що почесні судді в цих землях, на відміну від почесних мирових суддів, які здійснювали правосуддя на загальних засадах, обирались одразу на дві станиці. Знаки почесних суддів відрізняються від знаків суддів станичних не лише назвою посади, а й відсутністю назви станиці.

        Створена в 1896 р. Чорноморська губернія перейняла аппарат мирових суддів. А в центральних губерніях Росії через негативне ставлення до цієї інституції К.П. Побєдоносцева, який у ті роки був обер-прокурором Святійшого Синоду, посади таких суддів були скасовані. Повернення до влади дворянства символізувала поява земських начальників, на знаках яких було написано: “1889 года 12 июля”, хоча поширення Земського уложення відбувалось неодночасно, наприклад на Київську губернію – лише в 1911 р.

        Цікавим нововведенням мундирної реформи 1904 р. було запровадження особливих посадових знаків, що доповнювали мундир, - судових нагрудних ланюгів, які, на відміну від мундирів, носилися не постійно, а лише під час виконання посадових обов'язків. На думку І.В. Можейка, вони могли бути попередниками суддівських мантій. Складалися ці знаки із сенатських чеканів та державних гербів. Такі ланцюги були вищою категорією суддівських посадових знаків, їх носили лише голови департаментів судових палат. Для суддів палат ланцюг був плоским, і лише по боках було по одному гербу та чекану.

        Автори цієї реформи, підкреслюючи, що незмінність та незалежність суддів – справа умовна, вимагали однаковоговбрання під час судового засідання для чинів як прокурорського нагляду, так і судового відомства. Ця вимога поширювалась навіть на почесних мирових суддів, які не мали права на мундир, , оскільки не перебували на державній службі.

        Ще одним кроком “державотворців” по шляху реформування суду було прийняття Закону від 15 червня 1912 р. Зміни позначились і на зовнішньому вигляді суддівських знаків: до революції 1917 р. ці знаки були єдиними – на них було зображено державний герб, а на зворотному боці – вже не вензель відповідного імператора, а стовп закону та дату останньої судової реформи.

        Встановлювались і пам'ятні знаки на честь тієї чи іншої події у сфері суддівського життя. Так, 31 жовтня 1908 р. створено знак в ознаменування 100-річчя одеського комерційного суду із зображенням відповідних атрибутів того часу; 27 січня 1911 р. – знак в пам'ять Правительствуючому Сенату, носіння якого було дозволене лише чинам що перебували на службі в Сенаті, за спеціальним списком; 3 січня 1914 р. – знак з нагоди 50-річчя земства (серед напрямів його діяльності було правосуддя, ваги якого було зображено на одному із щитів цього знака); 10 листопада 1914 р. – 50-річчя судових Статутів.

        Досить цікавими є нагородні іменні медалі для Запорозького та Чорноморського козацтва 50-70-х років ХVIII ст., серед яких є й медаль військовому судді Війська Запорозького Миколи Тимофєєву “За отлично храбрыя противъ неприятеля поступки и особливое къ службе усердие». На той час судді Січі входили до старшини Війська. До речі, відзнакою суддівської влади ще з ХVII ст. була комишина, а пізніше палиця судді звалася “ліска”.

        З 1802 р. у Києві, на березі Дніпра, нижче Володимирської гірки, біля Хрещатицького джерела стоїть пам'ятник Магдебурзькому праву, яке застосовувалося ще в 1494-1497 рр. Як зазначають В. Мамутов та Г. Знаменський, деякі норми цього права стосувалися й судової влади. 1 листопада 1999 р. Національний банк України випустив у обіг ювілейні монети номіналом 10 і 5 грн., присвячені 500-річчю Магдебурзького права Києва, витоки якого сягають 1188 р. і яке застосовувалося до 23 грудня 1834 р.

        Атрибутика правосуддя за радянських часів не залишила якихось цінних матеріальних пам,яток. Лише члени реввійськтрибуналів мали нарукавний знак, який був уведений наказом від 18 вересня 1922 р. та проіснував до 20 серпня 1926 р. А в 1968 р. у зв,язку з 50-річчям військових трибуналів був випущений ювілейний знак. Автору вдалося віднайти ще один ювілейний знак, присвячений 50-річчю радянських судів (1974 р.), елементи зображення котрого подібні до елементів попереднього знака військових трибуналів.

        На завершення хотілося б торкнутися ще одного цікавого знака, хоча він і не має безпосереднього відношення до українського судочинства, - так званої медалі ката, яка є досить рідкісною. В ній поєднані особистий та місцевий герби. Як повідомляє Є. Щукіна, ще в середині ХVI ст. в Гамбурзі склався звичай, за яким щорічно в лютому в день св. Петра йшов у відставку найстаріший представник Верховного суда міста. Під час церемонії судді вручалась особлива, виготовлена в одному примірнику медаль, на одному боці якої вміщувався герб в обрамленні імені й дати, а на іншому – герб міста з написом “Найстаріший суддя Гамбурга”. Згідно з легендою, медаль вручав судді міський кат “на знак своєї посадової підлеглості та вдячності за високе покровительство”, звідки й пішла її назва.